Від історії, написаної в Москві для українців, необхідно відмовитися, особливо від тих видань, які були створені авторами (істориками) радянського періоду з викривленим пропагандистсько-ідеологічним висвітленням історичних фактів. Навіть у таких відомих російських авторів різних історичних епох, як В.Ключевський та С.Соловйов, досить рельєфно проглядається шовіністичний підхід у висвітленні історії України.

Старше покоління українців вивчало історію, просякнуту комуністичною ідеологією, пропагандою, яка базувалася на догмах марксизму-ленінізму, інтернаціоналізму. Про більшовицький терор, репресії, голодомори, фізичне знищення десятків мільйонів ні в чому не винних українців, росіян, поляків, білорусів, латвійців, молдаван, татар, литовців, естонців та інших народів Радянського Союзу або замовчувалося, або це висвітлювалося вибірково і дозовано. Радянсько-більшовицька пропаганда не таких і далеких часів, як і нинішня пропаганда Російської Федерації, просто зомбувала і зомбує людей. Хтось із моїх ровесників, як і тих, хто дещо молодше, зумів позбутися або і не піддатися на пропагандистську отруту, а хтось все своє життя знаходився в створеному пропагандою нереальному світі.

Як відомо, комісія Запорізької міської ради з питань топоніміки, після активного обговорення, в якому брали участь представники багатьох громадських організацій, узгодила позицію щодо подальшої долі пам’ятників Леніну та Дзержинському, розміщених на території міста. Учасники дискусії і члени комісії прийшли до узгодженого рішення, яке, в основному, зводиться до необхідності демонтувати пам’ятники вождям тоталітарної епохи і перенести їх у інше місце, доступне для тих, хто продовжує їм поклонятися. Обговорювалися й питання зміни назв вулиць, проспектів, промислових та інших об’єктів Запоріжжя, які мають назви лідерів більшовицького періоду.

У відповідності з рішенням комісії, засідання якої вів її голова С.М.Гладченко, заступник міського голови, подальшу долю пам’ятників, як і питання зміни назв проспектів, вулиць та інших об’єктів, повинна вирішити сесія міської ради.

Громадськість погодилася на цивілізоване вирішення проблем, які хвилюють суспільство. Лунали й пропозиції учасників засідання комісії про необхідність провести опитування серед жителів міста, з’ясувати їх думку щодо подальшої долі пам’ятників тоталітаризму. Серед учасників дискусії і виступаючих був і я.

Моя позиція співпадає з прийнятим комісією з питань топоніміки рішенням. Переконаний, що демонтаж пам’ятників вождям радянської епохи, як і зміну назв проспектів, вулиць, населених пунктів, іменованих на честь людей, які сприяли знищенню Української державності, здійснювали репресії, морили голодом населення України, забороняли українську мову, культуру, релігію, руйнували храми, потрібно було зробити раніше. Проблема перезріла, і її необхідно цивілізовано вирішувати.

Може б і не виникло моє бажання ще раз, через газету, звернутися до запорізької громади, депутатів, міської ради, якби не почув і не побачив телепрограму, в якій ішла мова про рішення комісії міськради з питань топоніміки, подавалося опитування, яке провели журналісти телеканалу міськради МТМ, висловлювання з цього приводу окремих народних депутатів України минулих скликань.

Відчувається невпевненість окремих керівників депутатських фракцій міськради щодо змісту рішень, які будуть прийматися на одній із сесій міськради.

Скажу відверто, позиція невизначеності і відсутності політичної волі з боку керівництва міськради і її активу, як і керівництва області, у реалізації рішень комісії міськради з питань топоніміки, зборів представників громадськості, яке відбулося в БК «Орбіта», може створити напружену ситуацію серед жителів міста, привести до протистояння окремих політичних сил.

З міською громадою варто спілкуватися на професійному рівні, а не мовою емоцій. Мені як громадянину України, жителю Запоріжжя, колишньому члену КПРС, першому секретарю Токмацького міськкому Компартії України, обраному на цю посаду у віці 36 років, заступнику та першому заступнику голови Запорізького облвиконкому у 1981-1992 роках, народному депутату України першого скликання, а пізніше у 1994-2002 роках депутату Запорізької облради – голові бюджетної комісії, людині, яка реально зробила немало (не соромлюся стверджувати це) для регіону і міста Запоріжжя, хочеться публічно, зі сторінок газети «Запорозька Січ», повідомити запорізькій громаді, про мою позицію, висловлену на засіданні комісії з питань топоніміки щодо демонтажу пам’ятників катів українського народу, людей, які як лідери більшовицької партії у 1917-1921 роки знищили паростки української державності, розпочали експеримент щодо геноциду жителів України, організувавши на півдні України, у т.ч. в Запорізькій губернії (на той час так називалася Запорізька область) голодомор, від якого померли сотні тисяч жителів регіону.

У 1921-1922 роки тільки на Бердянщині від голодної смерті померли десятки тисяч людей, серед яких було немало моїх земляків і членів моєї родини. Більш масштабний і трагічний для України голодомор 1932-1933 років затінив події 1921-1922 років, які в Україні ініціював лідер більшовицької Росії Ленін та його оточення.

Дослідники тих далеких років стверджують, що південь України втратив у 1921-1922 роках від голодної смерті 1,5-2 млн. його жителів. Вождя більшовицької Росії не стало у 1924 році, але його соратники продовжили заповіти і політику вождів Жовтневого перевороту. Важкий владний каток тоталітаризму прокотився по мільйонах родин України, фізично і морально знищуючи активних, непокірних, «переселяючи» їх у табори ГУЛАГу (головного управляння таборів).

У ностальгуючих по Леніну, Сталіну, Дзержинському хотілося б запитати, невже серед ваших родичів, односельців, земляків, друзів не було тих, кого більшовицька влада знищила голодом, розстріляла, замучила руками чекістів, енкаведистів? У мого прадіда Івана Степановича – волосного писаря, волосного старшини було 5 синів, яким він дав освіту, професії. Вони могли стати хліборобами, військовими, службовцями. Так би і прожили вони своє життя, якби не події 1917-1921 років. Як же склалася їх доля після жовтневого перевороту?

Трагічно! Один із братів мого діда Олексія Івановича унтер-офіцера, Іван Іванович, учасник першої світової війни, офіцер, «загубився» під час громадянської війни разом з дружиною. Його доля невідома для родини. Волосні старшини у роки громадської війни Никифор (у 1918 р.) і Федір (у 1919 р.), молодші брати мого діда, одержали від Радянської влади статус «контрреволюціонерів», доля яких була чітко визначена владою. Перший, розкуркулений, висланий із сім’єю із села, за рішенням так званої «трійки» 7 вересня 1937 р. був розстріляний у Дніпропетровську, а другий, побувавши у руках чекістів у 1921 р., у 1945 одержав 10 років таборів та 5 років позбавлення в правах.

Що таке реабілітація, яка була масово проведена Радянською владою у 1988-1990 роках, для їх дітей, онуків, правнуків? Моїх діда і його старшого брата Василя не стало у квітні голодного 1933 року, а бабусі – напередодні у 1932 році. Сини мого прадіда не сприйняли Радянську владу і поплатилися життям.

Сім’ю моєї мами спіткала доля мільйонів селян, які не сприйняли колективізацію. Розкуркуленого діда Івана Пилиповича Ковбасу, забравши у його дітей хату, сільгоспінвентар, коней, корову, вигнали із села разом із дітьми у тому, що було на них. Дід помер на чужині. Хату повернули бабусі, яка проживала у родинах дочок, у 1941 році, там вона прожила до вересня 1943 року. Відступаючи, німці спалили все село і помешкання бабусі теж.

У 1947 році до мого села знову насунувся голод. Бабусі, як і багатьох односельців, серед яких були і чотири моїх однокласники, не стало, померли голодною смертю.

Працюючи в архівах, досліджуючи життя моїх земляків у ХІХ столітті включно до 1921 року за метричними книгами сільської церкви, не зустрічав у повідомленнях про смерть, щоб хтось пішов із життя через голод, жодного запису. Упродовж ХІХ і на початку ХХ століття у Таврійських степах були засухи, неврожаї, але жителі села за підтримки громади і царської влади пережили ці роки. За роки радянсько-більшовицької влади відбулося три голодомори, які забрали життя мільйонів, у т.ч. і дітей.

Нещодавно на одному із телеканалів прозвучала інформація про те, що за 80 з лишком років, включаючи 1913 рік, у царській Росії за різного роду порушення діючого законодавства було позбавлено життя 5 з лишком тисяч її громадян. Досить багато! Але...

Чи можна співставити цифри знищених жителів на теренах Радянського Союзу, України, Запорізької області і навіть селища Андріївка Бердянського району з наведеними вище даними по Російській імперії? Звичайно ні!

В одній із телефонних розмов відома в нашому регіоні людина передала мені незадоволення деяких наших спільних знайомих моєю позицією щодо долі пам’ятників Леніну, Дзержинському, перейменування вулиць, проспектів та інше. Та й сам співрозмовник запитав: «Ну як ти можеш? Ти ж жив, виховувався у ті роки!». На що я йому відповів те ж, що і багатьом іншим. Не можна залишатися в минулому без його аналізу і відповідних висновків. Україна не раціонально використала 23 роки незалежності. Майже нічого не зроблено для її відродження як держави, яка має свою власну історію. Ленін, Сталін, Дзержинський, Грязнов та інші – це не її герої. Я не соромлюся своєї біографії, бо жив і працював в інтересах своєї країни, Запорізького краю. У мого як і інших поколінь, які народилися в Україні у радянський період, іншого вибору не було. Ми жили, навчалися, працювали, як могли. Питання не в цьому. Я не можу простити тим, хто лишив мене, моїх братів і сестер, моїх ровесників можливості спілкуватися з дідусями, бабусями, батьками, яких у багатьох забрали не тільки друга світова, а й більшовицькі голодомори, терор, перейняти, одержати від них їх тепло, ласку і життєвий досвід.

Хтось недавно сказав, що там, де стоять пам’ятники вождям тоталітаризму, як зараза починає проявлятися сепаратизм! Я не хочу, щоб мої онуки, правнуки і їхні діти ходили по вулицях і проспектах, які мають назви ворогів незалежної України, їх катів! Вершиною цинізму було встановлювати пам’ятники, давати вулицям, населеним пунктам назви людей, які знищили твою країну, родину.

Якби я мав іншу позицію, мені б не простили цього мої родичі, яких знищила більшовицька влада, мої земляки, яких сотнями розстрілювали, тисячами морили голодом.

У моєму місті Запоріжжі ще стоять ідоли тоталітаризму, ми пересуваємося по проспектах, вулицях, площах з назвами людей, які були ворогами незалежної України, організовували геноцид нашого народу, знищували мову, культуру, забороняли ходити в церкву, молитися Богу. Заради дітей, онуків і правнуків наших ми зобов’язані перегорнути трагічну сторінку історії радянської доби, вивільнивши місце для історії України, яку ще потрібно написати. Потрібно відкрити можливості для наших нащадків вивчати правдиву історію України, узнати про її героїв.

Як довго вони будуть стояти, залежить від міської ради, від її депутатів. Демонтаж і перенесення пам’ятників у інше місце залежить від їхнього рішення.

Комунізм як ідеологія для пострадянського простору, частиною якого, в силу історичних причин, є й Україна, це – «религия уходящего поколения», яке є нині меншістю. Незважаючи на це, майже в кожному населеному пункті центральної й південно-східної України стоять пам’ятники В.Леніну (Ульянову), під керівництвом якого була знищена Українська народна республіка, мільйони українців, які не підкорилися більшовицькій владі. Ніхто не запитував жителів України, як і Запорізької області, чи хочуть вони бачити Леніна і його соратників на п’єдесталах, чи хочуть ходити по вулицях, яким присвоєно радянською владою імена тих, хто знищував їх земляків фізично, заганяв у табори!

Хтось ще сумнівається у необхідності демонтажу пам’ятника Дзержинському, тому самому «залізному Феліксу», який створив і керував більшовицьким ЧК(НК), духовному батьку КДБ. ЧК(НК), НКВС, КДБ – це масові розстріли, вбивства і катування, річки пролитої крові і мільйони людських життів, стертих у таборах у пилюку.

Які наслідки у масовій свідомості залишає поклоніння символам тоталітаризму? Досить просто! Пам’ятники Леніну і Дзержинському, як і вулиці та площі, які мають їхні імена, – це прямий доказ того, що можна анексувати території, які належать Україні, навіть лишити її державності, можна убивати, здійснювати масовий терор, можна гноїти в таборах мільйони співгромадян. І все залишиться безкарним.

Для кожної людини настає момент істини. Для Верховної Ради України (у 1990-1991 р.р. – Верховної Ради УРСР), в якій із 450 народних депутатів 331 був членом КПРС, момент істини настав ще під час роботи першої сесії, на якій із Конституції Української РСР була вилучена стаття, яка визначала роль КПРС як керівної і спрямовуючої сили Радянського Союзу, а 16 липня 1990 року була прийнята Декларація про державний суверенітет України. За ці досить важливі документи голосували народні депутати-комуністи, серед яких були й члени Політбюро. Ці події відбувалися, коли ще був і Радянський Союз, і ЦК КПРС, і КДБ. Через рік, 24 серпня 1991 р., Верховна Рада УРСР прийняла Акт про незалежність України, використавши історичний момент.

Нинішня міськрада наближається до завершення своєї каденції. Про які досягнення депутати будуть згадувати, що залишать для громади? Мостові переходи не побудовані, Палац спорту «Юність» стоїть, як і спорткомплекс БК «Орбіта», зруйнованим, фонтан не реконструйований, пам’ятник Т.Шевченку до 200-ліття з дня його народження не встановлено. Але ще є час для активних і конкретних дій!

Можна прийнятими рішеннями міськради вивільнити місця для героїв України, демонтувавши пам’ятники Леніну, Дзержинському, змінивши назви центральних проспектів, вулиць і площ міста, реконструювавши площу з встановленням пам’ятника Т.Г.Шевченку в районі театра ім. Магара, знайшовши рішення щодо реконструкції та використання спортивних комплексів і т.і.

Для депутатського корпусу Запорізької міськради, на мою думку, настає момент істини. Рішення за кожним із Вас, шановні земляки!

Олександр Білоусенко, народний депутат України першого скликання